Семен Глузман: людина, що зламала систему каральної психіатрії
Останній шлях дисидента: чим запам’ятався Семен Глузман українцям
Психіатр, що обрав правду замість свободи: пам’яті Семена Глузмана

Буває так, що людина стає скелею. Не тому, що хочеться бути холодним каменем, а тому, що навколо — суцільне болото брехні, і треба за щось триматися, аби не піти на дно разом із совістю. 16 лютого 2026 року в Києві зупинилося серце саме такої людини. Семен Глузман пішов у вічність на 80-му році життя, залишивши по собі пустку, яку навряд чи вийде швидко заповнити. Бо таких, як він, — з гострим розумом, колючим характером і кришталево чистою правдою в кишені — нині вдень зі свічкою не знайдеш.

Психіатрія проти системи: як один лікар кинув виклик КДБ

Його історія — то не про кабінетну тишу чи спокійні лікарські обходи. Це про те, як молодий київський психіатр, тільки-но закінчивши медінститут, вирішив, що професійна етика вартує більше, ніж спокійне життя. У 1971 році він зробив те, що тоді вважалося самогубством: провів заочну експертизу у справі генерала Петра Григоренка. Радянська влада намагалася «залікувати» непокірного генерала у психушках, а Глузман на весь світ заявив — людина здорова, а ви, панове чекісти, просто катуєте інакомислячих.

То була справжня «бомба». Каральна психіатрія була улюбленим інструментом «совка»: не треба розстрілювати, просто оголоси божевільним і обколюй галоперидолом до стану овоча. Семен Фішельович не просто «пхав носа не у свої справи», він виставив на показ усю гниль системи. Звісно, КДБ такого не пробачило. Вже наступного року — арешт, вирок, 7 років таборів і 3 роки заслання. Отак, замість білого халата — зеківська роба, замість операційної — пермські ліси та тюменські сніги.

Табірна академія та совість за колючим дротом

Але знаєте, Глузман ніколи не нив. Кажуть, у таборах він став справжнім «університетом» для інших. Сидів разом із Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Левком Лук’яненком — то була така концентрація інтелекту та честі на квадратний метр, що навіть вертухаї часом ніяковіли. Там, у холоді й голоді, він писав «Посібник з психіатрії для інакодумців», аби люди знали, як протистояти тюремним лікарям-катам.

У нього була така риса — не прогинатися. Навіть коли вже в незалежній Україні йому пропонували посади чи нагороди, він міг відмовитися, якщо бачив фальш. Семен Фішельович мав ту рідкісну рису — іронію, що межувала з сарказмом. Він бачив людей наскрізь, мабуть, професія психіатра таки давалася взнаки. Він не боявся казати в очі те, що інші шепотіли на кухнях. Чи то за часів Кучми, чи то за Януковича — Глузман лишався Глузманом.

Повернення додому та боротьба за гідну медицину

Після звільнення йому тривалий час не давали працювати за фахом. Уявіть собі: геній психіатрії, якого знає весь світ, чиїм ім’ям у Франції за життя назвали клініку, змушений був працювати звичайним робітником на фабриці. Але він не зламався, не спився, не втік за кордон, хоча кликали й чекали з розпростертими обіймами. Він лишився тут, у Києві, бо вірив, що цю землю можна і треба лікувати.

Коли прийшла незалежність, він взявся за справу з подвоєною енергією. Створив Асоціацію психіатрів України, писав закони, намагався зробити так, аби українська психіатрія перестала бути «страшилкою» і стала нормальною європейською медициною. Він був одним із авторів закону «Про психіатричну допомогу», який нарешті захистив пацієнтів від свавілля. І навіть у поважному віці він не йшов на пенсію у звичному розумінні — його голос завжди лунав на захист політв’язнів, зокрема Олега Сенцова, коли той був у російському полоні.

Гідність, іронія та світла пам'ять

Леся Харченко, його близька подруга, написала після звістки про смерть: «У світі стало менше гідності, совісті та іронії». І це не просто красиві слова для некролога. Семен Глузман був тим камертоном, за яким можна було звіряти власну порядність. Якщо Глузман каже, що це «недобре», значить, там дійсно смердить. Його тексти завжди були живими, без отого канцеляриту, від якого зводить щелепи. Він писав так, як розмовляв — просто, глибоко і з легкою усмішкою, яка часто ховала в собі біль за країну.

Він не був ідеальним — сам часто про це казав. Був категоричним, іноді навіть жорстким у судженнях. Але то була жорсткість хірурга, який ріже, аби врятувати організм від гангрени. Його книга «Малюнки по пам’яті» — то взагалі окремий світ. Читаєш і розумієш: можна бути вільним навіть у камері, якщо твоя совість не має замків.

Україна регіонів: різні традиції, одна суть

Ми часто сперечаємося про те, хто такий справжній українець. Глузман, єврей за походженням, був українцем за духом більше, ніж багато хто з тих, хто носить вишиванку лише для фото в соцмережах. Він показав, що Україна — це не лише пісні та традиції, а насамперед цінності. У нього був той західноукраїнський дух незламності, хоча народився і прожив він у Києві. Його побратими по таборах з Галичини чи Волині завжди вважали його своїм, бо за «базар» він відповідав і друзів у біді не лишав.

Він розумів, що країна наша різна, зі своїми шрамами та болями, але суть у нас одна — бажання жити вільно і чесно. Семен Фішельович був тим містком, що єднав дисидентське минуле з нашою складною сучасністю. Він бачив, як ми робимо помилки, як наступаємо на ті самі граблі, і часом сварив нас за це у своїх статтях, як мудрий і трохи втомлений батько.

Замість епілогу: чи почуємо ми його тепер?

Зараз, коли його не стало, важливо не просто поставити свічку чи написати «RIP». Важливо перечитати те, про що він попереджав. Він боявся повернення тоталітаризму в головах, боявся, що ми знову можемо стати байдужими. Його життя — це нагадування, що один у полі таки воїн, якщо він має правду.

Він помер у своєму Києві, місті, яке любив і яке часом не хотіло його чути. Але історія — дама справедлива. Вона затирає імена політиків-одноденок, але карбує імена тих, хто не злякався. Семен Глузман залишиться в пам’яті як людина, що не зламалася під пресом КДБ і не продалася за затишні крісла. Світла пам’ять великому Дисиденту. Його іронія нам ще довго буде потрібна, аби не збожеволіти в цьому не зовсім здоровому світі.